Процюк С. Пан. Роман про Євгена Чикаленка / Процюк С. - Брустури : Дискурсус, 2024. - 304с. «Легко любити Україну до глибини душі. А ви полюбіть її до глибини власної кишені», — ці слова Євгена Чикаленка стали чи не найцитованішими в час російсько-української війни, спонукаючи громадян до жертовності й водночас засвідчуючи повагу сучасних українців до цієї неординарної постаті в нашій історії.
Хто ж він — цей сподвижник, чия діяльність і через століття відгукується вдячністю в серцях земляків? Про це й розмірковує у своєму новому романі Степан Процюк, прагнучи не лише занурити читачів у багатогранний світ свого героя, а й показати передусім людину — Євгена Чикаленка.
Роман «Жінка роду мого» — сага про життя чотирьох поколінь на тлі історичних подій в Україні, що охоплюють 1928—2023 роки. Наша історія рухається по спіралі: ті ж вороги, що відібрали юність і свободу Ганни століття тому, розпочали широкомасштабну війну тепер, коли Дарина насолоджується студентськими роками. Зрештою, навіть відносно спокійне життя Дарининих бабусі й мами лише напозір благодатне, бо бути українцями під совєтською окупацією непросто, часом небезпечно.
Оберіг роду — сорочка, яку Ганна вишила в ГУЛАГу, — це символ мрії про волю і повернення додому.
Війна – це трагедія, і трагедія насамперед для дітей, бо вона руйнує їхній тендітний світ мрій, сподівань, планів на подальше життя. Позбавляючи дітей дитинства, вона швидко робить їх дорослими. Автор у пропонованому виданні показує нам трагедію дітей, яку спричинила жорстока й несправедлива війна, майстерно викриває огидні злочини рашистського режиму проти душ українських дітей.
Книга буде цікавою широкому колу читачів.
Вовк І. Рубаки на "корчах" / Ірина Вовк - Харків: ТОВ "Бібколектор", 2024. - 416с.
Книга Ірини Вовк «Рубаки на “корчах”» — це тридцять історій українських воїнів, які були записані на фронті. У цій книжці — вояки та воячки, хлопці й дівчата: медики, розвідники, штурмовики, оператори дронів, артилеристи, піхотинці, протиповітряні оборонці, які чесно воюють. Беруть та й роблять свою справу — те, що вміють. Справжні вояки, чи рубаки, — ті, які пережили важкі бої, оточення, успішні наступи, — про війну розповідають мало. Але кожен і кожна з них — приклад відданості, міці та гарту, вони — новітні Українські Герої.
Самі небеса благословили їхнє кохання – Ліда Кушнірук і Михайло Чигрин змалечку були разом: у рідному селі, в Луцькій українській гімназії, у мріях і навіть у тюрмі, до якої їх запроторювали за український патріотизм. У в’язниці їх розділяла кам’яна стіна старовинного монастиря. Та ще страшнішою стала залізна завіса, по два боки якої вони опинилися. Ліду відправили до одного з таборів ГУЛАГу. Михайлова дорога пролягла через країни Європи аж до Австралії. Він часто опинявся на межі життя і смерті, та куди б не закинула його доля, зберігав подарований Лідою на прощання золотий перстеник і її листи, що стали його оберегом.
Змальовуючи події XIV ст., роман «Чорнокнижник і дзвонар» занурює в атмосферу української минувшини, де нашим співвітчизникам доводиться долати війну, чуму та інші лиха, але водночас апелює до сучасних подій і реалій. Спостерігаючи за карколомними перипетіями життя його героїв — історичних осіб і вигаданих персонажів, читачі мають змогу поміркувати над вічними цінностями, актуальними й у сьогоденні. Автор ставить своїх героїв перед складними дилемами, змушуючи й нас замислитися над проблемою морального вибору та її наслідків і тим, що ж насправді є вирішальним у долі людини — Боже провидіння, збіг обставин, чиїсь дії чи її власні вчинки.
ОЛЕНА ТЕЛІГА (1906–1942) — видатна українська поетеса, чільна діячка Організації українських націоналістів (ОУН). Розповідаючи про її життя, творчість і боротьбу за незалежність України, автор водночас осмислює складний суспільно-політичний період 30–40 років ХХ сторіччя, який позначений активною діяльністю ОУН. У книжці приділено увагу взаєминам Олени Теліги з визначними постатями вітчизняної історії, зокрема Дмитром Донцовим, Олегом Ольжичем, Миколою Сціборським. Окремий розділ присвячено літературно-мистецькому контексту, який спричинився до появи такого феномену в українській літературі як «Празька школа українських поетів», де творчість поетки посідає особливе місце. Публікуються також її маловідомі твори. Низка документів воєнної доби, зокрема з німецьких архівів, дають змогу відтворити атмосферу навколо героїні. Непростим було повернення Олени Теліги в незалежну Україну — про драматичний перебіг тих подій також ідеться у виданні.
Це роман — прощання, зворотний відлік до точки неповернення. Нас усе ще об’єднує те, що було до 24 лютого. Попри те, що прощання з тим світом неминуче. Це роман-маніфест героїв проти ідеологічності як такої, проти нав’язливості будь-якої ідеології суспільству і кожному зокрема. Дійсність оголює справжні цінності і знімає маски. Автор зображує суперечливі почуття і вчинки героїв, один з яких має межовий розлад особистості, і закрадаються сумніви, наскільки адекватно тепер можемо говорити і, тим паче, писати про війну. Про втрачене назавжди, вже без жодних ілюзій. Але це світ, який варто було б запам’ятати, двері в той світ зачинилися назавжди. Свою історію стримано пише ексвійськовий і психолог, і хай нема в його словах надлюдського саспенсу війни, та проникливо виписана повсякденна реальність, будні життя киян перед вторгненням зла. Більшість людей за повсякденністю не бачать цінності власного життя, кожного прожитого дня і світу навколо, історії вулиці, дому. А в цій круговерті вирує таке безмежне життя, що жодна війна не спроможна його спинити. І життєствердність почуттів відгукується в уяві: зима тривоги нашої не може тривати вічно.
Ідея цієї книжки народилася в Євгенії Кононенко, письменниці і дослідниці культури, після прочитання «Приватної книгозбірні» Борхеса, де висловлені думки великого мислителя про найславетніші літературні шедеври. Це видання така ж маленька бібліотека, що стала келією для письменниці, яка перечитує знакові книжки і пише про них, як про своє життя біженки у Франції. І свою культурну ідентичність. І культуру як нескінчену розмову, яка уривається, проектуючи на сучасні реалії рядки поезії Лесі Українки, коли від одного слова розкрилася в душі труна: «Мої друзі не витримують напруги діалогу, і протягом другого року війни я потрапляю у простір тих розмов, коли співрозмовник перебиває, уриває фразу, якщо в ній посягають на його світогляд. У просторі небажання йти до кінця. У просторі героїчної омани й боягузтва. У просторі бажання ідеалізувати своїх і демонізувати всіх без винятку чужих». Видання містить ілюстрації знакових літературних місць, які відкрила для себе авторка.
Час подій — осінь/зима 2022-го року, починаючи з перших блекаутів у країні внаслідок російських обстрілів. В основі історії — стосунки давніх друзів, що по-різному переживають психологічну травму, яку отримав на війні їхній шкільний товариш.
Колишній львів’янин Лесь — викладач-літературознавець, що вже багато років живе у Києві. Його близький товариш Славко, з яким Лесь товаришує ще зі шкільних часів, мобілізувався, але отримав поранення під Ізюмом і повернувся на реабілітацію до Львова. Лесик, натомість, від початку війни залишається у тилу в Києві, принагідно волонтерить й продовжує викладацьку роботу. Провідуючи пораненого товариша у Львові, він розуміє, що Славко дуже змінився внаслідок війни. Хоч Славко відкрито й не осуджує Леся за те, що Лесь не воює, той відчуває, що давня дружба вже неможлива.
Втрата товариша стає дуже болісною для Леся, і він відчуває на собі великий тиск провини та страх суспільного осуду через те, що не бере участі в бойових діях. Потреба чесно розібратися в собі штовхає Леся до відвертої розмови зі самим собою на сторінках щоденника.
Ланцюжок асоціацій веде Леся до спогадів про студентські роки. Ті роки, коли вони разом зі Славком, були удвох наївно закохані в одну дівчину — молоду художницю Катю, котру поза очі прозвали «Медузою».
Відтворюючи у своєму щоденнику події початку двотисячних, Лесь віднаходить підстави для розуміння, ким є він сам і якими повинні бути його роль у суспільстві та вклад у перемогу.
Немає коментарів:
Дописати коментар