Варто прочитати

Ірина Жураковська "По той бік війни"
Чому така назва роману? Тому що читач бачить війну очима людей двох ворогуючих країн. І не просто ворогуючих, а які смертельно ненавидять один одного. Автор ставить складні і незручні питання, які актуальні і сьогодні.Це зовсім новий погляд на дуже стару війну, на її абсурдність взагалі та силі пропаганди. Авторка пропонує подивитись на події під незвичним кутом. А чому під незвичним? Тому що героям потрібно вирішити - що важливіше: любов до Батьківщини чи любов до ближнього?

Головні герої —німець Бастіан фон Деттен й француженка Констанс Шартье. Обоє з дуже заможних сімей. Вони зустрічаються, закохуються, одружуються і починається війна. Яка розкидує їх по різні боки фронту,  втрачають зв’язок і для кожного починається своя війна з надлюдськими випробуваннями. Кожен втрачає все і шукає своє місце в нових реаліях життя. Звичного світу для них більш не існує, вони стають іншими. Війна вмить зробила їх дорослими та передчасно постарілими.

Одразу після одруження Бастіан повертається до Німеччини, щоб його не звинуватили в дезертивстві. Він не може зрозуміти навіщо ця війна і за що гинуть люди. А Констанс стає сестрою милосердя, будучи вже вагітною. Не людські поневіряння випадають на їхні долі. Особливо у Констанс, яка виросла в сім’ї де її пестили та оберігали від тягарів життя.

Герої наполегливо шукають один одного та  намагаються вижити і допомогти оточуючим, при цьому зберігаючи кохання. Часто вони опиняються дуже близько, але навіть не здогадуються про це .

Чи зустрінуться вони знову? Чи так і проживуть життя по різні боки? відповіді на ці запитання можна отримати прочитавши роман. Він написаний приємною і легкою мовою.

Ця книга нам українцям зараз дуже потрібна. А особливо тим кого торкнулася війна. Хто заморозив себе, свої відчуття щоб нерозірвалось серце від болю. Вона заспокоює і лікує душу.

Твердохліб Валентина

Що ми знаємо про Київ?

МІСТО 65-ТИ НАЦІОНАЛЬНОСТЕЙ

Книга представлена на полицях нашої бібліотеки. 

"Чернівці – це місто, де недільний день починався з Шуберта, а закінчувався дуеллю.

Місто, де собак називали іменами олімпійських богів і де кури вигрібали з-під землі вірші Гейдерліна.

Чернівці – це місто у на півдорозі між Києвом і Бухарестом, між Краковом і Одесою, було негласною столицею Європи, де співали найкращі колоратурні сопрано, де тротуари підмітали букетами троянд і де книгарень було більше, ніж кав'ярень, а кучери фіакрів сперечалися про Карла Крауса.

Це корабель задоволень з українською командою, німецькими офіцерами і єврейськими пасажирами на борту, який під австрійським прапором постійно тримав курс між Заходом і Сходом".

Це напевно найповніша версія вислову про столицю Буковини, яку приписують австрійському публіцисту Георгу Гайнцену.

Недарма частину цього опису помістили (німецькою та українською мовами) на пам'ятній дошці біля входу в Літературне кафе на Центральній площі цього чудового міста.

Літературне кафе на Центральній площі Чернівців. 

Чернівці були і залишаються багатонаціональними. І це той випадок, коли мультикультурність пішла місту на користь.

Тут зіграло свою роль і географічне положення – ці землі у різні часи були під владою різних держав. Свій слід тут залишили навіть турки.

Станом на 1910 рік із 90 тисяч загального населення, 33% становили євреї, 17% – німці, 17% – українці, 16% – румуни та 14% – поляки. Решту складали вірмени, мадяри, словаки, росіяни.

Сьогодні у Чернівцях мешкають представники 65 національностей. Українців тепер близько 80%.

Міська ратуша Чернівців. 

Чернівці називають то "маленьким Віднем", то "маленьким Парижем", то "українською Прагою", проте, хай би як банально те не звучало, Чернівці – це Чернівці. Місто самобутнє.

А такі порівняння, хоч із добрих намірів, виникають скоріше на ґрунті неспромоги виробити свою подачу.

Заснували місто ще у 12 ст., проте перша згадка датується 1408-мим роком, відтак у 2008-мому місто святкувало своє 600-річчя. До цієї дати увесь центр відремонтували і реставрували.

Пішохідна вулиця Ольги Кобилянської. 

Чудові архітектурні ансамблі, сотні пам’яток, бруківка, літні тераси кав’ярень, загадкові дворики, вінтажні тролейбуси "Skoda", написи на стінах, вуличні музиканти, крамнички сувенірів, назви вулиць (Бетховена, Міцкевича, Шіллера, Заньковецької та ін.), простори та історії роблять атмосферу міста неповторною.

Тролейбуси Skoda на одній з вулиць міста. 

До слова, це все сприймається не як декорації, а дуже природньо.

В Чернівецькому університеті, пам’ятці ЮНЕСКО, навчаються студенти, у тролейбусах їздять пенсіонери, на балконах вишуканих фасадів поливають квіти мешканці квартир, у церквах проходять служби.

Саме цією природністю на такому багатому фоні Чернівці і завойовують.

"Український Хогвардс", прозвали його студенти. 

Без сумніву, ви прогуляєтесь пішохідною вулицею Кобилянської, Головною вулицею, побуваєте на Центральній площі біля міської ратуші, біля криниці та гігантського велосипеда на площі Турецькій, оглянете площу Філармонії.

Можливо знайдете час зайти у Художній музей.

Вся краса переважно акумулюється в центрі та навколо нього. Тільки пам’яток архітектури тут понад шість сотень.

Аце невеличкий суб’єктивний список того, що обов’язково треба побачити у Чернівцях.

Звичайно, першим у ньому буде Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича, колишня Резиденція митрополитів Буковини і Далмації.

У 2011-тому його включили до списку світової спадщини ЮНЕСКО.

Коридор Університету. 

Вишуканий архітектурний ансамбль в дусі еклектики виконав чеський архітектор Йосеф Главка. Будівництво розпочали 1864-го року і завершили через 18 років. Це обійшлося у космічні на той час 1,8 млн гульденів.

Композиція складається з трьох корпусів і парку навколо. В цьому університеті, до слова, знімали чималу частину українського містичного трилеру "Тіні незабутих предків" (2013 року, режисер Любомир Левицький).

Всередині збереглися розкішні автентичні інтер’єри. Таке враження, що навіть лави та парти для студентів, залишились ще від часів побудови.

У головному корпусі вам, зокрема, покажуть три помпезні зали. Синодальна зала, оздоблена мармуром, обставлена колонами, з мозаїкою на підлозі та візерунками на стелі. Нажаль, вона постраждала від пожежі у 1944 і теперішній її вигляд відтворений реставраторами.

Синоїдальна, мармурова, зала. 

А от сусідня Червона зала залишилась у первісному вигляді. Стіни її оздоблені шовком, дерев’яна стеля оздоблена орнаментами, підлога із червоного бука.

На стіні висять величезні венеціанські дзеркала, створені за старовинною технологією, що вимагала п’яти шарів срібла.

Червона зала Університету. 

Не менш вишуканою є і Синя зала, а дах резиденції вкритий орнаментованою черепицею. Над головним корпусом височіє годинникова вежа. А семінарський корпус підковою оточує Трьохсвятительську церкву, розпис у якій робив маляр-професор австрієць Карл Йобст.

Трьохсвятительська церква. 

На площі Святого Хреста можна побачити ще одну знамениту архітектурну пам’ятку Чернівців – будинок-корабель.

Розповідають, ніби його спорудив заможний торговець, який мав брата-моряка. І коли той вийшов у відставку і повернувся до рідного міста, брат-торговець спорудив йому цей будинок, аби його вигляд розвіював тугу за стихією.

Звужений фасад ніби розтинає вулиці, широкий балкон на другому поверсі нагадує палубу, а невеличка вежа – щоглу.

Будинок-корабель. 

На цій же площі розташований Костел Воздвиження Святого Хреста, який почали будувати ще у 1787-мому році, а завершили аж у 1814-тому.

На його стіні зберігся старовинний сонячний годинник, який досі показує віденський час.

Костел Воздвиження Святого Хреста. 

Ще однією гарною спорудою є Вірменська церква Святих апостолів Петра та Павла (1875 року). Проект будівництва розробив той самий Йосеф Главка. Кажуть, ніби й збудована вона з тієї цегли, яка залишилась після спорудження Університету.

Після Другої Світової радянська влада закрила церкву і її використовували як склад. В той час з’явилась химерна легенда, ніби в церкві повісився священик і саме тому службу там уже не проводять.

У храмі є орган і завдяки прекрасній акустиці тут часто проводять концерти камерної музики. І як мінімум варто полюбуватись інтер'єром та побачити орган.

Також варто піти на Театральну площу, яку вінчає Чернівецький театр ім. Ольги Кобилянської (1905-го року побудови).

Це творіння знаменитої віденської фірми "Фельнера і Гельмера", що звела 43 театри по всій Європі, зокрема і Віденський та Одеський оперний.

Театр ім. О. Кобилянської. 

Фасад прикрашають чимало скульптур, а навпроти – пам’ятник класику української літератури Ользі Кобилянській.

На самій же площі у 2000-ному році заклали місцеву алею зірок. Тут "запалені" світила Назарія Яремчука, Софії Ротару, Володимира Івасюка, Іво Бобула, Степана Галябарди, Миколи Мозгового. Всього 44 зірки. До речі, Чернівці ще називають і пісенною столицею України.

Архітектурний ансамбль театральної площі. 

Варто побачити і Миколаївський кафедральний собор (1939). Його ще називають "П'яна церква". Таку назву храм отримав завдяки незвичній формі кутових бань: вони дещо закручені.

Церква виконана в румунському стилі неоромінеск. Її прообразом став Успенський архієрейський собор у румунському місті Куртя-де-Арджеш, який румуни вважають найкрасивішим храмом країни. Неподалік – дерев’яна Миколаївська церква побудови ще аж 1607-го року.

Миколаївський собор. 

Подивитись треба і на неоготичний Костел Пречистого Серця Ісуса (1894). Правда оцінити його можна тільки зовні. З 1963 року тут розташовувався обласний архів. Будівлю всередині адаптували під нього, розбили на поверхи.

З березня 2010 року храм повернули релігійній громаді, яка взялась за його реконструкцію.

Поруч з костелом парк, у якому не так давно поставили пам’ятник імператорові Францу Йосифу, за правління якого Чернівці, та й чи не увесь західний регіон України сягнув чималого розквіту.

Костел Пречистого Серця Ісуса. 

Можливо вам буде цікавий будинок де колись мешкав епатажний, як зараз би сказали, поет Поль Целан. І той будинок, який "помилково" відреставрували і ознаменували меморіальною табличкою з цієї нагоди.

Або ж  "пам’ятник" Шиллеру, точніше лиш постамент, який залишився від нього, так як сам бюст письменника безслідно зник внаслідок історичних перипетій.

І ще! Варто зайти у "пиріжкову" крамницю на Центральній площі. Жартують, а може то зовсім і не жарт, що коли не спробував тих пиріжків, то вважай у Чернівцях не був. 

Варто прочитати

Мартін Поллак, «До Галичини. Про хасидів, гуцулів, поляків і русинів. Уявна мандрівка зниклим світом Східної Галичини та Буковини».

Прочитавши книгу, уявно можна помандрувати містами, містечками та селами  Австро-Угорської імперії. Хоча автору, на той час, було заборонено в'їзд до Радянського союзу та Польщі він прекрасно використав літературні джерела, газети та фотографії цієї епохи, тим самим, оживляючи краєвиди західної Галичини на межі століть. 

Автор вважає, що австрійська культура надзвичайно збагатилась культурою Галичини, він захоплюється літературною родючістю

краю. 

Мартін Поллак розповідає про культурний простір цих теренів, про те, як в деяких кав'ярнях викладали до 160-ти щоденних газет для прочитання відвідувачами. Як журналіст за фахом, письменник намагається вгадати мрії, погляди, сподівання та подальшу долю людей того періоду.

Книга буде дуже цікава тим хто кохає історію нашого рідного краю. І навчить не дивитись на минуле крізь рожеві окуляри.

Перлина біля моря

Місто Одеса розташоване на території Північно-Західного Причорномор’я. Люди тут селилися ще з часів палеоліту і неоліту. Дві тисячі років тому тут жили скіфи, кіммерійці і сармати, а також предки давніх слов’ян. Сьогодні ж Одеса – це місто зі своєю власною історією, своїми пам’ятками та цікавими та унікальними місцями, величезною кількістю туристів зі всього світу, тому прямуючи до Одеси, ніколи не забувайте забронювати заздалегідь готель, а краще всього це робити з сервісом Одеса готель.

Всі жителі міста знають Преображенську вулицю, однак, мало кому відомо, що вона була перейменована цілих сім разів. Були часи, коли вона називалася Серединної і вулицею Троцького. На певному етапі вона іменувалася в честь короля Міхая і Радянської армії, однак, все повернулося на круги своя, і вулиця отримала первинну назву.

Всім відомо про існування двигунів внутрішнього згоряння, які встановлюються на автомобілях. Факти свідчать про те, що перша подібна машина з’явилася саме в Одесі, на дворі йшов 1891 рік. Примітно, що перші штрафні санкції за перевищення швидкості також були виписані у цьому місті

Неймовірно, але Єврейська вулиця прославилася завдяки появі специфічного одеського говору, адже саме їй приписують цю заслугу. Суржик з’явився завдяки багатонаціональності міста і міцно прижився на основі слов’янсько-єврейського колориту.

Однією з визначних пам’яток міста є потьомкінські сходи, яка отримала свою назву завдяки Ейзенштейном. Він зняв стрічку «Броненосець Потьомкін» і включив туди знамениті сходи, завдяки чому і з’явилася назва. Сходи визнана однією з найкрасивіших у Європі, а її довжина становить трохи менше ста п’ятдесяти метрів. Нагору ведуть сходи в кількості 192. Потрібно зазначити, що підстава сходів практично в два рази ширше, ніж верхня частина.

Існує величезна кількість версій щодо походження назви самого міста. Один з найбільш оригінальних варіантів свідчить, що слово Одеса походить від французького виразу «достатньо води», а це вельми іронічно з тим урахуванням, що живлющої вологи місту постійно не вистачало.

Є версії і більш правдоподібні, оскільки існує думка, що в четвертому столітті до н.е. була утворена колонія, яку назвали «Одесос». І тільки в кінці вісімнадцятого століття за наказом імператриці Катерини другої місто було перейменовано в Одесу. Називаючи місто, Катерина керувалася тим, що назва повинна залишитися еллінським, однак, в жіночому роді.

Коли війська російської армії взяли Париж був заснований Священний Союз монархів. Він передбачав проведення зустрічей європейських керівників. Від Франції у форумі брав участь голова уряду герцог Дюк Рішельє, підтриманий російським царем. Примітно, що до свого призначення Дюк був градоначальником Одеси.

На початку дев’ятнадцятого століття примітний ринок Одеси «Привоз» був лише частиною «Старого» ринку. Свою назву він отримав від того, що торгівля здійснювалась з транспортних засобів різного типу.

Забавно, але в ті часи жителі Одеси називали питні джерела фонтанами. Згодом райони міста отримали відповідні назви. У результаті з’явилися великий, малий і середній фонтани.

У 19 столітті жінки, приходячи на ринок, пробували воду, і якщо її якість розчаровувало покупців, вони застосовували ємне вираз «не фонтан!». У результаті слово міцно прижилося в російській мові, даючи зрозуміти про не кращі характеристики чого-небудь.

Необхідно пам’ятати і про трагічну сторінку історії Одеси. Починалося все досить невинно і знатний поміщик Теутул проживає в садибі, яка перебувала на пагорбі, вирішив розпалити багаття. Моряки, бороздившие водні простори, побачивши світло вогню, прийняли його за навігаційний орієнтир з-за чого і зазнали аварії.

Неприємний інцидент потряс до глибини душі широку громадськість, і було вирішено звести маяк, названий згодом Воронцовським.

Книга знаходиться в фонді нашої бібліотеки.

Місто легенд - запрошуємо до Чернігова!

Книга представлена на полицях нашої бібліотеки.

В історичній документації про місто згадали у 907 році в "Повісті временних літ". Та є й археологічні свідчення, що підтверджують існування поселень ще до IX століття.

Антонієві печери 

Антонієві печери – унікальний підземний архітектурний комплекс, заснований на початку ХІ ст.  Одне з місць релігійного паломництва. 

Печери являють собою систему підземних і наземних храмів, з’єднаних між собою галереями. Загальна довжина підземного комплексу – 350 метрів, його приміщення розташовані на глибині від 2 до 12 метрів. На деяких стінах споруд збереглися стародавні фрески. 

Температура в підземних приміщеннях становить близько +5 °С

Будинок Мазепи

Будинок полкової канцелярії, також відомий як «Будинок Мазепи» або «Кам'яниця Лизогуба», був побудований наприкінці XVII століття в стилі українського бароко. Першим володарем будинку був відомий полковник Яків Лизогуб, але після його смерті дім було продано гетьману Івану Мазепі. Пізніше тут розташувалася полкова канцелярія Чернігівського козацького полку. 

Доволі тривалий час будівля пустувала та навіть почала рушитися, і лише у 50-х роках ХХ століття будинок повністю реконструювали та відновили у всій красі.

Червона площа

Червона площа, а також сквери та бульвари, що її оточують – один з наймальовничіших районів Чернігова. Це також культурний та адміністративний центр міста. 

Колись ця територія була околицею Чернігова та знаходилася майже за межами міста. Пізніше тут заснували ринок, навколо якого почали будувати адміністративні та торгові споруди. Так поступово площа на околиці перетворилася на жвавий центр сучасного міста. 

Національний університет "Чернігівський Колегіум"

Чернігівський колегіум вважається перлиною архітектури у стилі українського бароко. Він був заснований у 1700 році за прикладом Києво-Могилянської Академії та став одним з перших вищих навчальних закладів на Лівобережжі України.

Протягом ХХ століття навчальний заклад, котрий готував вчителів, пройшов довгий шлях реорганізації, і лише у 1998 році був перейменований на Чернігівський державний педагогічний університет ім.Т.Г. Шевченка, а кілька років потому здобув статус Національного.

Роки поневірянь і надій

 Ми, завжди виборювали своє право на свободу, на вільну думку, на місце проживання, та, не завжди все ставалось так як мало бути. В нашій історії, мабуть, більше трагічних періодів. Один із них це 18 травня 1944 року - початок депортації кримських татар. Людей, які жили в своїх домівках, тяжко працювали на своїй землі, "вирвали" та виселили. Багато з них померли від голоду та хвороб не доїхавши до місця виселення, не всі вижили і ті кого відправили у табори. В ці травневі дні вшановують пам'ять за жертвами цього злочину, а також відзначають День боротьби за права кримськотатарського народу. На превеликий жаль, і сьогодні кримські татари виборюють своє право жити на власній землі.

Гетьманська столиця

Книга представлена на полицях нашої бібліотеки.

Чернігівська область – один з найстаріших регіонів країни, з красивою природою і багатою історією. Одним з найвідоміших міст Чернігівської області є Батурин – гетьманська столиця. З цим містом пов'язана діяльність багатьох гетьманів і політичних лідерів XVII – XVIII століть, таких як Дем'ян Ігнатович, Іван Самойлович, Іван Мазепа, Пилип Орлик та Кирило Розумовський. Пропонуємо тобі пройтися вуличками старого міста, познайомиться з ближче з його історією і традиціями.

Трохи історії

Хоч перша згадка про Батурин датується тільки 1625 роком, існують припущення, що місто було засноване набагато раніше. Є кілька версій походження назви міста: перше – від діалектного слова батура, тобто вежа, друге від тюркського імені Батура, третє – від імені польського короля Стефана Баторія, який нібито є засновником міста. Імовірність того, що польський король заснував місто дуже невелика, проте залишається фактом те, що поляки збудували відому Батуринську фортецю. Великий розвиток місто отримало в той період, коли був гетьманською столицею.

Що дивитися у Батурині

Незважаючи на те, що місто пережило пожежу і було повністю зруйноване під час російсько-шведської війни, в місті є цікаві місця, які варто відвідати.

Батуринська фортеця. У 1625 році польським магнатом була побудована Батуринська фортеця на місці давньоруського городища. Батуринська фортеця складалася з зовнішніх міських земляних укріплень з частоколом і цитаделі (замку), де знаходилася резиденція гетьманів. Тут був кам'яний гетьманський будинок і дерев'яна Воскресенська церква, в'їзні ворота і три вежі. У 1708 року всі споруди Батуринської фортеці були повністю зруйновані в ході каральної операції російських військ під командуванням О. Меньшикова. У 2004 році в пам'ять про Батуринської трагедії, тоді в 1708 році російські війська крім військових знищили ще близько 7,5 тисячі мирного населення, було встановлено пам'ятний хрест. А в 2009 році на збережених мурах була закінчена реконструкція трьох оборонних веж і фортечних стін. З оглядового майданчика надбрамної вежі відкривається найкраща панорама долини Сейму.

Палац Розумовського. У 1799 – 1803 роках була побудована резиденція останнього гетьмана України – Кирила Розумовського за кресленнями шотландського архітектора Ч.Камерона. Споруда так і не була завершена, оскільки Розумовський помер в рік закінчення будівництва. Його нащадки не використали палац за призначенням. Згодом будинок перебував у віданні військових, сильно постраждав при пожежі, довгий час перебував в напівзруйнованому стані, кілька разів частково реставрувалася. Флігелі були розібрані в радянські часи. У 2009 році була завершена реконструкція палацу, були відтворені інтер'єри, на базі палацу створений музей гетьманства. Особливою пишнотою відрізняється Гетьманський зал, де виставлена шабля Кирила Розумовського (подарунок музею від його нащадків) і стіл "Камінь" з мармуровою дошкою, інкрустованою напівдорогоцінним уральськими камінням.

Воскресенська церква. Церква була побудована на кошти Розумовського в 1803 році, назву отримала від старовинної церкви, що знаходиться на території Батуринської фортеці. Храм був побудований в стилі класицизму. У 2009 році церква була відновлена і освячена.

Будинок Кочубея. Будинок-музей генерального судді Війська Запорозького був побудований в XVII столітті, це єдина будівля в Батурині, що збереглося з тих часів. Кочубей жив в цьому будинку з сім'єю з 1700 року. Його дочка Мотря була закохана в свого хрещеного – гетьмана Івана Мазепу, однак її батько був проти їхнього шлюбу. Намагаючись звести рахунки з Мазепою, Кочубей повідомив російському царю про переговори Мазепи зі шведами, однак цар не повірив і видав Мазепі донощиків. Після цього, Кочубея стратили, а його дочка пішла в монастир. Про цю трагедію до сьогоднішніх часів нагадує Алея Любові біля будинку і 500-літні дуби в садибному парку. У будинку Кочубея з 1975 року розміщується історико-краєзнавчий музей. У підвалах можна побачити кімнати слідства і попереднього ув'язнення з експозицією тортур знарядь.

Таємниці древніх чи головні загадки стародавнього...

Книги з полиць бібліотеки "Солом'янська"

Які розміри піраміди Хеопса?

Для повного розуміння величі цього архітектурного шедевра досить уявити собі його габарити. Лише представте, це — величезна будова вагою близько 6,4 мільйонів тонн, розташована в Гізі, республіці Єгипту. Висота піраміди Хеопса навіть після ерозії вітром досягає 138 метрів, розмір заснування сягає 230 метрів, а довжина бічного ребра — 225 метрів. І саме з цією пірамідою пов’язані найбільші загадки єгипетської історії, над якими б’ються вчені всього світу.

Таємниця піраміди Хеопса — хто і для чого її збудував?

Найбільш поширена теорія — піраміда була зведена як гробниця для фараона Хеопса або Хуфу (так його називають самі єгиптяни). Прихильники цієї теорії підтверджують свої здогади самою моделлю піраміди. На основі в 53 тисячі квадратних метрів розташовані три усипальниці, одна з яких вміщує Велику Галерею.

Однак противники цієї версії підкреслюють, що усипальниця, призначена для Хеопса, ніяк не прикрашена. Що дивно, оскільки, як відомо, єгиптяни були прихильниками помпезності і багатства в оформленні гробниць своїх володарів. Та й сам саркофаг, який призначався для одного з найвидатніших фараонів в єгипетській історії, не добудований. Не обтесані до кінця края кам’яної коробки і відсутня кришка свідчать про те, що майстри не надто серйозно поставилися до питання поховання. До того ж, останків самого Хеопса ні при одних розкопках знайдено не було.

На зміну варіанту з усипальницею приходить версія про те, що піраміда – це астрономічна будова. Вражаючі математичні розрахунки і можливість через шахти коридорного типу побачити сузір’я на нічному небі надають астрономам приводи для дискусій.

Археологи та вчені всього світу намагаються розгадати істину піраміди Хуфу в Гізі. Однак на основі вже здобутих фактів можна з упевненістю сказати, що автором проекту став Хемион, близький родич і, за сумісництвом, придворний архітектор Хеопса. Під його чуйним керівництвом протягом 20 років, з 2560 р. до н. е. і до 2540 р. до н. е., більше трьох десятків будівельників, архітекторів і різноробочих споруджували піраміду з величезних гранітних блоків.

Деякі єгиптяни і любителі окультних наук сприймають піраміду як релігійний об’єкт. Вони бачать в перетинах коридорів і катакомб містичний візерунок. Але ця ідея не має достатньої підстави, як і версія про інопланетне втручання. Так, певне коло дослідників-уфологів стверджує, що тільки за допомогою інопланетних істот можна було спорудити такий колосальний витвір архітектурного мистецтва.

Що слід знати туристу?

Туристів і шанувальників арабської культури тільки тішить і надихає відмінність версій і загальна невизначеність, яка обертається навколо піраміди Хеопса. Щороку сотні тисяч відвідувачів приїжджають до підніжжя гранітної споруди, щоб доторкнутися до історії. А місцеві жителі тільки цьому і ради — візитерам створені всі умови для пізнавальних екскурсій.

Двічі в день, у 8 і 13 годині, до піраміди приїжджає група до 150 осіб. Всередину вони входять через прохід, розташований з північного боку. Але, приїхавши нарешті на місце своєрідного паломництва, не всі відвідувачі готові до того, яка піраміда Хеопса всередині. Довгий, низький, стиснутий з боків прохід у деяких іноземців викликає приступ клаустрофобії. А пісок, пил і сперте повітря можуть стати причиною астми.

Але для тих, хто поборов себе і витримав перехід всередину піраміди, відкривається вся архітектурна велич єгипетської культури. Масивні стіни, Велика Галерея, загальне відчуття старовини та автентичності — це саме те, що приваблює гостей.

На південній стороні, біля виходу, туристам пропонують ознайомитися з експонатами, які представляють собою плоди багаторічних розкопок. Тут же можна подивитися на Сонячний Човен — один з найбільших плавучих засобів пересування, виявлений за всю історію археологічної діяльності людства. Тут же можна придбати сувеніри та пам’ятні фігурки, футболки і так далі.

Тим, хто залишається до пізнього вечора, пощастить побачити світлове шоу. Організатори під світлом софітів створюють неповторну, трохи містичну атмосферу, і розповідають загадкові історії про піраміди і єгипетську культуру.

Ще один момент, на який варто звернути увагу відвідувачам піраміди Хеопса, це питання про фото- і відеозйомку. Всередині самої будови заборонена на будь-яка зйомка, як і бажання деяких людей забратися на саму піраміду. Але, вийшовши з усипальниці і прикупивши сувенір, можна зробити незліченну кількість знімків з будь-якого ракурсу. На фото піраміда Хеопса заграє новими фарбами і вразить своїми геометричними формами.

Однак, варто бути максимально пильним і не віддавати свої гаджети незнайомим людям, іншим туристам і, в особливості, місцевим жителям. Інакше ви ризикуєте або не побачити свою камеру взагалі ніколи, або розлучитися зі значною сумою, щоб отримати її назад.

З суто практичної точки зору, в цьому немає нічого дивного. Як відомо, в будь-якому туристичному центрі світу місцеве населення віддає перевагу отримувати прибуток будь-якою ціною. Звідси і завищені ціни, і схильність до шахрайства, і велика кількість кишенькових злодіїв. Тому варто бути максимально пильним.

Піраміда Хеопса: цікаві факти

Піраміда Хеопса — прекрасне і дивовижне творіння. Вона — об’єкт захоплення для вчених, художників, письменників, режисерів та багатьох інших людей, які не бояться розгадувати таємниці. І перед тим, як попрямувати в Гізу до гранітного масиву, варто ознайомитися з розповідями про нього. Для цього в мережі існують десятки кінофільмів. Таких як, наприклад, документальна стрічка «Розгадка таємниці піраміди Хеопса» режисера Флоренса Тран. У ній автор намагається максимально широко розглянути ідею споруди, загадки створення і справжнього призначення піраміди великого фараона.

Що цікаво, не дивлячись на недобудовані саркофаги і відсутність однозначних відомостей про архітектору піраміди Хеопса, найбільшою загадкою є внутрішні шахти. За підрахунками фахівців, сягаючи в ширину від 13 до 20 сантиметрів, шахти проходять по боках головних кімнат і мають діагональний вихід на поверхню. У чому конкретне призначення цих шахт — не відомо досі. Чи це вентиляція, чи таємні ходи, чи своєрідний повітряний прошарок. До сьогоднішнього моменту у науки немає конкретної інформації з цього приводу.

Так само, як і з приводу процесу побудови піраміди. Матеріали для одного з семи чудес світу доставлялися з розташованого неподалік кар’єра. Але досі не відомо, яким чином великі валуни вагою до 80 тонн доставляли до місця будівництва. Тут знову виникає безліч питань до рівня технологічного прогресу єгиптян. Або до питання про магію або вищій розум.

Чим же є піраміда Хеопса насправді? Гробниця? Обсерваторія? Окультний об’єкт? Цього ми, мабуть, не дізнаємося ніколи.