"Зачарована Десна"

Скільки пісень складено, скільки сказано слів про дивовижну красу Української землі! Кожен її куточок  чарівний і неповторний по-своєму .  Степові далі і дрімучі ліси, зелені долини і квітучі сади, сріблясті ріки і блакитні простори  морів. Україна – край людей сердечних і поетичних, творців краси. Вона щедро дарувала натхнення великим майстрам слова, музики, живопису. Саме така щедра земля подарувала нам світ великої культури Олександра Довженко, який прийшов з берегів «зачарованої Десни». А як він любив свій край! З якою поетичною майстерністю оспівав чарівну Десну з її луками, з іі лугами, з іі неповторною красою, з її  талановитими, працьовитими і добрими людьми. 

«Прокидаюсь я на березі Десни під дубом. Сонце високо, косарі далеко, коси дзвенять, коні пасуться. Пахне в’ялою травою, квітами. А на Десні краса! Лози, висип, кручі, ліс – все блищить і сяє на сонці.»

«Часом я засинав ще до вечері, дивлячись на зорі, або на Десну, або на вогонь, де варилася каша.»

«Дід любив спати під дубом. Перед тим як заснути, він довго і якось так лагідно позіхав, ніби  прощаючи світу всі його пустощі, і розказував косарям про молоді свої літа, про чумацтво, про те, як колись все було не так. Все було краще. РІЧКИ И ОЗЕРА БУЛИ ГЛИБШІ, РИБА БІЛЬША Й СМАЧНІША, А ЩО ВЖЕ ГРИБІВ ТА ЯГІД У ЛІСІ – НЕ ПЕРЕНОСИТИ, ТА Й ЛІСИ БУЛИ ГУСТІШІ, ТРАВИ – ВУЖ НЕ ПРОЛІЗЕ, ХІБА ТЕПЕР ТРАВИ!»

«Благословенна будь, моя незаймана дівице Десно, що, згадуючи тебе вже много літ, я завжди добрішав, почував себе невичерпно багатим і щедрим. Так багато дала ти мені подарунків на все життя.Далека красо моя! Щасливий я, що народився на твоєму березі, що пив у незабутні роки твою м'яку, веселу, сиву воду, ходив босий по твоїх казкових висипах, слухав рибальських розмов на твоїх човнах і казання старих про давнину, що лічив у тобі зорі на перекинутому небі, що й досі, дивлячись часом униз, не втратив щастя бачити оті зорі навіть у буденних калюжах на життєвих шляхах".

 

"Не вибореш волю - то не знайдеш долю" Україна суверенна

     На долю української держави випало чимало найтяжчих випробувань, відбувалось багато вікопомних подій, які залишили свій відбиток і сформували підґрунтя для утвердження й розбудови національної ідеї.  Однією з таких значущих історичних дат є 16 липня 1990 року, коли Верховна Рада УРСР прийняла документ великої історичної ваги – Декларацію про державний суверенітет України, що відповідала споконвічним прагненням усього українського народу на самовизначення.

 Декларація проголошувала державний суверенітет України, невід’ємне право української нації на самовизначення, верховенство і самостійність, повноту і неділимість влади республіки в межах її території, підкреслювалась економічна самостійність України. В документі  була визнана самостійність України у вирішенні питань, пов’язаних з освітою, наукою, духовним і культурним розвитком української нації. Майбутня зовнішня політика держави вбачалась як нейтральна, першочерговим її завданням визначалось забезпечення національних інтересів.

Однак Декларація не мала статусу конституційного акту, тому залишилась планом на майбутнє, побажанням для майбутньої зовнішньої та внутрішньої політики. Проте беззаперечним фактом є те, що даний історичний документ став провісником проголошення незалежності України і вагомим чинником у єдності політичних сил і народу. У ньому було закладено правові засади української держави і зроблено перший крок на шляху до розбудови вільної та самостійної, суверенної та незалежної української держави. В основі Декларації лежать демократичні традиції українського народу, які розвивались протягом століть.                                       Сьогодні українство відзначає 25-річницю з дня ухвалення  Декларації про державний суверенітет України. До вищезазначеної дати у читальному залі нашої бібліотеки діє книжкова виставка-огляд «Не вибореш волю – то не знайдеш долю», яка ознайомлює відвідувачів з історією та передумовами проголошення Декларації, її суспільно-політичним  значенням і наслідками для української національної ідеї, розкриває проблеми становлення й розвитку суверенної України. 

Купайло прийде у квітучому вінку!

Одним із найдавніших народних свят початку липня є Івана Купала – 7 липня (інші назви: Купайла, Іванів день тощо), яке знаменувало вшанування бога Сонця. О цій порі літнього сонцевороту, сонцестояння, вважалося, небесне світило досягає найбільшої сили й повертає на зиму. Сонце, як уособлення світла й добра, святкує перемогу над темними силами, а тому, коли виринає з-за обрію, «грає», «скаче» і «радіє». Назва свята пов’язана  з іменем Купайла – божества родючості, урожаю, добробуту та лікарських рослин, а обрядодії приурочували вшануванню молодості, вроди, кохання й очищення. На свято Купала велику силу мають  вогонь і вода, а ще більшу  - дерева, зілля і трави. За народним повір’ям саме цієї чарівної ночі розцвітає раз на рік дивоквіткою папороть і можна знайти таємничу розрив траву, що на скарби вказує. А інші трави: материнка, ромашка, аїр, лілея, подорожник  - о цій порі мають дійсно найбільшу силу.

Про бога Купала знаходимо відомості і  у «Велесовій  книзі»: «…Коли Купало прийде у вінку, що покладений на голові його, сплетений із віття зеленого, і квітів, і плодів».

На передодні  цього улюбленого народного свята,  молодь,  яка завітала до бібліотеки, змогла прийняти участь у  справжньому купальському дійстві. Вони дізналися  про магічні обряди купальської ночі, стали учасниками конкурсу-вікторини «Мова квітів», в якому  потрібно було правильно визначити назви рослин, знайти в енциклопедичних довідниках все про їх цілющі властивості та визначити   на карті Київської області місця,  де вони зустрічаються в живій природі. Продовжився конкурс  за межами бібліотеки:  дівчата зібрали вже знайомі трави та сплели купальський вінок. Та головну квітку  цього свята треба було ще відшукати в нашій читальні. Але на жаль, спроби не увінчалися успіхом. Квітка  щастя в бібліотеці не розквітла. Тож на поміч прийшли наші майстрині, які навчили дітей робити цей сакральний цвіт. І поки сміливці ще тільки будуть шукати його, наші читачі уже запалили квітку папороті , виготовлену своїми руками!

 У Купальську ніч, а це якраз середина літа, коли вся природа буяє зеленню, бог Купало благословляє зрілість усього сущого, а серця молодих і юних скріпляє любов’ю. Це час, коли по землі ходить людське щастя, запалюється на папороті Квітка щастя, Бог  відкриває Небесну браму, і всі прагнення людей будуть почуті!
    Знання рідного краю, його історії і культури духовно збагачує людину, виховує повагу до традицій народу.