Дороги, окутані пилом, якими ми йшли у бій

   

  Сьогодні, коли спокійне й розмірене життя українців порушують  події на Сході, ми всі через душу й серце пропускаємо неодмінну значимість слів «мир», «свобода», «незалежність». Десятки років минули від тих тривожних вікопомних часів розгрому фашистської орди, а люди старшого покоління й нині у вітальних листівках з року в рік бажають один одному якнайвищого людського блага – мирного неба над головою.

  Своїми подвигами прославили нашу Вітчизну різні покоління українського народу, які на своїх плечах винесли тягар найстрашнішої війни ХХ століття  - Другої світової. У найтяжчий час для нашої землі мільйони українців, у тому числі тисячі киян, пішли на фронт, ставши  добровольцями. Але були й такі, хто в суровий воєнний час боровся з ворогами у глибокому тилу – це герої-підпільники. Вони зробили неоціненний внесок у перемогу над загарбником.

   Однією з таких постатей і є наша гостя, учасниця партизанського руху в Україні, безпосередній очевидець тих трагічних подій, представниця жіночої статі, чий подвиг неможливо не оцінити, ні порівняти – Дрожжина Лариса Леонтіївна.

       Пам'ять…  Вона нетлінна й вічна. Вона дивиться на нас зі старих фронтових фотографій,  які зберігають колишні партизани, і не дає потьмяніти жодній героїчній сторінці перемоги над фашизмом. А юне покоління , про їхні бойові подвиги, їхнє героїчне життя зможе дізнатися сьогодні тільки з їхніх розповідей, кінофільмів, творів художньої літератури.

      Із розумінням того, що, на превеликий жаль, і сьогодні Україна потопає у вогні гніту та неспокою, як ніколи раніше, рідна  земля потребує захисту,  а українські солдати нашої з вами підтримки. Тому учні 115 школи, які завітали цього дня  у бібліотеку   долучились до Всеукраїнської акції «Голуб миру». Кожна дитина прикріпила паперового голуба до прапора нашої держави, якій ніби молив у неба, щоб  землі були квітучими, а держава незалежною, щоб кожного ранку у безхмарному небі піднімалось сонце, а над Україною лунала переможна пісня.

   

Я БАЖАЮ МИРУ УКРАЇНІ !

21 вересня у Всьому світі відзначається «Міжнародний день миру». Це день загального припинення вогню і відмови від насильства, яке підтримують мільйони людей. Щорічно жителі багатьох країн світу беруть участь у Ході Миру,  щоб вшанувати пам'ять жертв непорозумінь і конфліктів, а також нагадати всім мешканцям планети Земля про цінність миру у наш час, зробити що-небудь заради нього, пояснюючи своїм дітям, що таке мирне життя, благополуччя і по-справжньому світле майбутнє.

Якою ж дорогою ціною виборюється воно для нинішнього покоління українців! Сучасна історія пишеться  не  лише пером і словом, а й пролитою кров`ю  замість чорнил, недоспіваною піснею тих, хто на полі бою захищає матір – Україну. Та якими б мотивами й барвами не писалися її сторінки, вони омивались не лише слізьми, а й огорталися піснею. Вона – то голос бездонної душі народу, його слава і безсмертя. Як тут не згадати слова Великого Кобзаря:

«Наша дума, наша пісня

Не вмре, не загине…

От де, люде, наша слава –

Слава України».

Напередодні  Міжнародного дня миру, в нашій читальні відбувся довгоочікуваний музично-поетичний концерт «Я бажаю миру Україні!» -  знаного в Україні дуету «Простір музики». Учасники гурту  - справжні патріоти й романтики  Сергій  Мороз та Іван Якубовський життєдайною мовою пісні вітали гостей у залі, бажаючи насамперед  миру, добра та злагоди між людьми. 

Виконавці подарували різноманітні   пісенні композиції  на будь-який смак. Зворушливо та по-особливому звучали джазові, фольклорні, класично-блюзові  мелодії  Ігоря та Сергія.

 

Учасники дуету виконали пісні на слова видатних українських митців, зокрема В.Сосюри, В. Симоненка  та  В. Стуса та інш

     Від почутої музичної феєрії наша публіка ще довго не відпускала гостей, тісно спілкуючись після концерту.

Колектив бібліотеки разом з слухачами  висловлює щиру вдячність дуету «Простір музики» за подароване чуттєве й незабутнє свято музики й пісні, миру й любові, душевності й теплоти!

P.S.  Уже з нетерпінням чекаємо наступної зустрічі.

Головний детектив світу. Агата Крісті.

                                                                                                               «Людина сама  своїми руками 

                                                                                                  повинна  прокладати шлях у житті»     

Агата Крісті.

                                                                                                                                  

                                                                                      

15 вересня виповнюється 125 років з дня народження Агати Крісті (1890-1976).

  

   

 Англійську письменницю  вважають і «королевою детективу», і  «королевою інтриги», і «королевою загадок». Вона – в п’ятірці найвідоміших у світі авторів детективного жанру і найбільш публікованих митців за всю історію людства. Її перу належать понад 60 детективних романів, 6 психологічних романів, 19 збірок оповідань та 16 п’єс.  Книги А.Крісті видані тиражем понад  4 млрд. примірників і перекладені на 103 мови світу ( на 14 більше Шекспіра). Створені авторкою персонажі – детектив-професіонал Еркюль  Пуаро та, наділена дивовижною інтуїцією та спостережливістю,  Джейн Марпл із села Сент-Мері-Мід – завоювали величезну популярність, зайнявши своє місце поряд із такими героями, як Шерлок Холмс англійця А. Конан Дойла та Мегре француза Ж. Сименона.

   Життя, довжиною майже у півстоліття, подарувало їй безліч доріг, три ім’я, три заміжжя; вона написала десятки тисяч сторінок,  віддавши перевагу шуму столиці скромну стриманість робочих буднів, тиші саду, старому  будинку в Уоллінфорді та  вузькому колу  друзів.

   І хоч  сучасним ученим вдалося вивести формулу, завдяки якій кожна людина має  змогу вирахувати злочинця із перших сторінок  книг, проте великий  і постійний інтерес  у читачів незмінно викликають  її захоплюючі  й нетлінні  романи-головоломки.  Вона не вигадувала якогось особливого чи оригінального стилю. Але вміла зацікавити читачів, що рідко хто відкладав книжку, не дізнавшись, чим вона закінчиться.  Відомий усім вислів «Все геніальне – просто»  дуже влучно асоціюється саме із творчістю  леді-детективу.  Можливо, секрет  шаленого успіху А.Крісті  криється у тому, що її книги ніколи не бувають нудні, бо написані   перш за все для людей  і про людей. Ось чому хочеться читати і перечитувати ці детективні шедеври знову і знову!

   Усіх поціновувачів літератури детективного жанру і не тільки запрошуємо до нашої читальні  ознайомитись із виставкою «Детективна формула успіху Агати Крісті»  і  дізнатись багато нових та цікавих фактів про життя відомої письменниці. Кожен бажаючий  має змогу обрати свій улюблений роман, і  тим самим долучитись до світу класичного англійського детективу.

До історії гімну побідоносної нації

Пам`ятник М.Вербицькому у м. Яворів Лбвівської області.zik.ua

Гімн є святинею будь-якого народу. Його необхідно поважати і ставитися до нього з належним пошанівком. Скільки разів доводилося спостерігати, як зовні і внутрішньо перемінюються люди, за­чувши акорди батьківщини! Ми з трепе­том у душі слухаємо мелодію, яка зачіпає найпотаємніші струни душі. Композитор Валентин Сильвестров зізнається: «Це унікальний твір: гімн України, але в ньому є ознаки літургійного початку. У гімні затонула якась пам'ять про літургію, про всеношну. У цьому простому наспіві немов дме вітер, немов гілки дерев співають».

   Гімн нашої держави створено двома синами розділеної імперіями України. Ця пісня, яку вже Іван Франко та Леся Українка визнавали символом держави, немов, веселка поєднала наддніпрянців і галичан. У 1863 році Пантелеймон Куліш писав: «Заспіває наш брат за  Дунаєм або під Полтавою, а ві Львові  і в Бескидах голос лунає. Застогне Галицька Русь під Карпатами а понад Дніпром у  людей серце болить».

   Музична редакція гімну офіційно ухвалена Верховною Радою 15 січня 1992 року.  Текст гімну затверджено відповідним Законом аж 6 березня 2003 року. Історія українського гімну - яскраве уособлення долі бездержавного народу. Адже текст гімну створено давно — понад 150 років тому  — на початку осені 1862 року. І такий довгий та тернистий шлях до визнання!

   А все починалося з вечірки у Павла Чубинського, знаного етнографа, фольклориста  та поета. У помешканні Чубинського з’явились сербські студенти, що навчались у Київському університеті. Вони виконали патріотичну пісню, в якій згадувався цар Душан, і в приспіві були слова: «Срце биє і кров лиє за свою слободу».

   Чубинському так запали у душу ці слова, що він тут-таки усамітнився в іншій кім­наті, а через півгодини вийшов з готовим текстом «Ще не вмерла Україна». Слова автор проспівав на сербський мотив.

   Є підстави вважати, що на Чубинського мала вплив мазурка: «Єще Польска нє згінєла...» Це так званий марш Домбровського, який був доволі популярний серед поневолених народів. Наприклад, твір, що згодом став гімном, — «Гей, словаки!» — словацький поет Само Томашек написав під впливом польського тексту.

   Чубинський сповна  розплатився за свій патріотизм.  Уже 20 жовтня 1862 року,буквально через кілька тижнів після створення слів «Ще не вмерла Україна», Чубинського за «вредное влияние на умы простолюдинов» було заслано  В Архангельську губернію. Отож автора слів майбутнього гімну погнали етапом на північний схід, а сам текст помандрував на захід – до Львова. «Ще не вмерла Україна» вперше опубліковано у грудні 1863 року в четвертому номері львівського журналу «Мета».  Вірш помітили. Слова брали за живе, ворохобили і навіювали думки про самостійне національне існування.

   Знаний композитор священик Михай­ло Вербицький написав до тексту музику. Ноти надруковано 1865 року. А перше виконання твору «Ще не вмерла Україна» як гімну відбулося 10 березня 1865 року у Перемишлі як завершальний номер концерту, присвяченого Тарасові Шев­ченку (диригував Анатоль Вахнянин).

«Патріотична пісня», як її тоді при­йнято було називати,   стає державним гімном УНР та ЗУНР. Поряд із «Вічним революціонером» - «Ще не вмерла Україна» у виконанні хору Стеценка лунала під час Акту Злуки. 1939 року твір «Ще не вмерла Україна» затверджено гімном Карпатської України.

   Можна вважати, що Михайлові Вер­бицькому, 200-річчя від дня народження якого святкуємо цього року, випала щас­лива доля. От написав чоловік музику до однієї пісні — і прославився навіки! Насправді йдеться про талановитого музиканта, який виховувався на творах Гайдна, Моцарта, Бетховена, а також Максима Березовського та Дмитра Бор­тнянського, здобув ґрунтовну музичну освіту у кваліфікованих викладачів. Ми­хайло Вербицький любив гітару, і його гітарні твори свого часу здобули широку популярність у галицькому домашньому музикуванні. Від 1840 року Вербицький занурюється у стихію релігійної музики: пише повну Літургію для мішаного хору, створює багато інших церковних ком­позицій. Він — автор численних музич­них номерів для українських театраль­них вистав. І, нарешті, його музика на текст Івана Гушалевича «Мир вам, брат­тя, всі приносим» став гімном Галичини під час Весни народів 1848-1849 років. Протягом цього періоду своєї творчості Михайло Вербицький наче дозрівав до написання музики для твору, який у май­бутньому стане державним гімном. І тут немає випадковості, а радше — законо­мірність.

   Було б перебільшенням вважати, що автора музики державного гімну сьогодні не пошановано. Пам'ять про Михайла Вербицького живе у селищі Стрілки Старосамбірського району, де він був на цер­ковній службі. Нині там відбуваються фестивалі духовної музики імені отця Вербицького. На храмі святого Євстахія встановлено меморіальну дошку. У селі Млини (тепер — Польща) на могилі ком­позитора посвячено пантеон. У Яворові на Львівщині Михайлові Вербицькому встановлено пам'ятник, його іменем на­звано місцеву музичну школу. Є вулиця його імені й у Львові. У Явірнику Руському (Перемишль) відкрито меморіальну до­шку на дзвіниці храму, в якому був парохом отець Михайло.

   Станіслав Людкевич зазначав: «Вер­бицький для нас є не тільки музикантом, а й також символом нашого національ­ного відродження в Галичині». Компо­зитор помер відносно молодим — у 55 ро­ків — літньому віці, на піку творчого злету. На його могилі у 20-х роках XX сто­ліття поставлено пам'ятник, де у верхній частині по боках — два нерозквітлі бутони. Символ того, що не до кінця розквітнув його талант...

Ігор Гургула

Джерело: газета "Літературна Україна"№31(від 20 серпня 2015 року)

Війна в людському вимірі

2 вересня виповнилося 70 років, як завершилася Друга світова — найглобальніший у ХХ столітті планетарний конфлікт, який зачепив дві третини держав, що існували.

Українці тоді воювали в різних арміях: хтось — у радянській, хтось — у польській, французькій чи англійській. Безповоротні втрати України історики оцінюють у 8 мільйонів людських життів. Замислитися тільки: 8 мільйонів світів, що згасли назавжди, не пустивши коріння… Бо крім планетарного, цивілізаційного, національного вимірів Другої світової, є вимір найголовніший — у людських долях. Надто багато міфів і стереотипів створила тут радянська історіографія: зокрема про єдиний порив духу проти ворога, який начебто охопив усіх українців.

«Зовсім ні, — зауважує рівненський історик Андрій Жив’юк. — Більшість вихідців із Західної України, яких мобілізували до Червоної армії, виявлялися «неблагонадійними», тож до них, як правило, застосовували найвищу міру покарання — розстріл. Проблема чоловіків, які спробували життя «під Польщею», полягала в тому, що вони були носіями інших цінностей, ідеалів, іншого світогляду і, звісно, не могли вистрибнути із себе». Як, приміром, червоноармієць Андрій Жив’юк, подвійний тезка історика і, як і він, уродженець давнього Дерманя — малої батьківщини Уласа Самчука. Андрій відслужив у польській армії й працював на заготівельній базі. Якось на престольне свято не вийшов на роботу. За це нова влада (на календарі був 1941-й) засудила його на три місяці позбавлення волі. Тим часом розпочалася війна. Тож Андрія призвали в Червону армію, а невдовзі заарештували за зраду батьківщини і засудили до розстрілу. Від моменту арешту до виконання вироку минуло… 13 днів!

У справі, яку знайшов в архіві тезка-односелець, таке об∂рунтування: «Вихваляв життя в капіталістичних країнах, у польській армії, де служив раніше, казав, що червоноармійці ходять голодні, а сплять, як свині, що воювати їм нічим, бо командири про це не дбають. Якщо доведеться, то стрілятиму не в німців, а в своїх командирів. Радянський Союз — не моя країна, моя країна — Польща». Звісно, що після цього очікувати на інше покарання не доводилося.

Андрія Жив’юка реабілітували в 1996-му, підкинувши роботу історикам...

Тож нові покоління істориків теж матимуть чимало простору для досліджень цієї війни у різних вимірах. Насамперед у людському.  Молюся тільки, щоб не переросла вона у третю світову і щоб вимір цей був не таким глибоким.

  Джерело: газета "Урядовий кур`єр" Війна в людському вимірі

У Києві за читання у тролейбусах будуть давати проїзні

У тролейбусі. Для участі в конкурсі потрібно сфотографуватися за читанням улюбленої книги. 

Головна вимога конкурсу – щоб книга була не в електронному вигляді, а в друкованому

Транспортники столиці вирішили повернути моду на читання в транспорті. Вони пропонують сфотографуватися за читанням книги і отримати за це безплатний проїзний! Такий незвичайний конкурс під назвою "Отримай проїзний за селфі в наземному транспорті" з першого вересня запустили в "Київпастрансі".

Читаємо в тролейбусах. Щоб взяти участь у конкурсі, потрібно зробити своє фото за читанням улюбленої книжки, наприклад, в трамваї, тролейбусі, автобусі, фунікулері або міськелектричці, викласти його на своїй сторінці в соціальних мережах і зробити посилання на КП "Київпастранс".

"Головна вимога конкурсу: щоб книга була не в електронному вигляді, а в друкованому. Взяти участь можна буде до 27 вересня, а вже наступного дня, шляхом електронної лотереї, будуть визначені п'ять переможців. Вони й отримають проїзні на жовтень на три види транспорту. Основна мета конкурсу – популяризувати читання паперових книг", – розповіли "Сегодня" в "Київпастрансі".

Відродити любов до читання друкованих книг в КП планують і ще одним незвичайним проектом під назвою "Книгобус": для цього, спільно з одним з київських благодійних фондів, транспортники планують переобладнати під бібліотеку цілий пасажирський автобус, поставивши в ньому книжкові полиці і зручні дивани.

Проект хочуть запустити в середині вересня. "Планується, що "Книгобус" курсуватиме по міських вулицях цілий рік, зупинятиметься біля шкіл і в парках. У планах – стенд з електронною бібліотекою, де кожен зможе завантажити улюблений твір, проведення літературних читань, зустрічі з письменниками, майстер-класи та кіносеанси. Також хотілося б зробити в автобусі місце для фотосесій – наприклад, на фоні величезного капелюха чаклуна з "Гаррі Поттера", – розповіли організатори проекту.

І в метро. Прочитати безкоштовно книгу можна і в столичній підземці: у вестибюлях станцій метро "Політехнічний інститут" та "Золоті ворота" працює буккросинг (можливість безкоштовно взяти книгу, але потім повернути), а недавно тут пройшла незвичайна фотовиставка читаючих в підземці. Автор фото, киянка Анастасія Бондаренко, майже рік фотографує людей, які читають книги в метро. У колекції дівчини близько 500 знімків, а до кінця року вона планує доповнити фотоколекцію аналітикою. "Розіб'ю книги, які читають кияни, по тематиках, авторах, мовах, віку читаючих, національності та статі. Можливо, складемо графік або діаграму, а потім – організую виставку. Найбільше в метро мене вразив дідусь, який читав книгу з комп'ютерного програмування і стильна дівчина, яка читала... Біблію", – розповіла нам Анастасія.

Джерело: газета «Сегодня»

Автор фото: Вiталiй Лазебник, "Сегодня"

Омріяне свято починається тут!

 «Літо збігло, як день, із невлежаного туману вийшов синьоокий, золоточубий вересень. Він причепив до свого бриля червоний з вологістю кетяг калини й нитку бабиного літа, заглянув до нашої школи, завзято вдарив у дзвін та й пішов поміж садами в степи крутити крила вітряків»

 (М. Стельмах).

Ось так неквапливо, але цілком закономірно вступила в свої права чудова й замріяна осінь, яка багата на традиційні та народні свята. Найперше і одне з найголовніших свят, що замайоріло на календарі – Першовересень. Саме цього дня тисячі школярів в усіх куточках України крокували на найважливіше у своєму юному житті «професійне» свято — "День знань". Та, на жаль, є багато дітей, які тільки сподіваються переступити шкільний поріг, одягнути шкільну форму, зустріти своїх однокласників і сісти за свою рідну навчальну парту. Не всі діти мають добре здоров’я і безхмарне дитинство, часто на долю маленьких людей випадають не дитячі випробування. То ж нашою бібліотекою спільно з бібліотекою ім. М.Реріха ініційовано проведення благодійної акції «У вересневих променях дитячих мрій!» у спеціалізованій лікарні «Охматдит».

В актовій залі відбувся святковий концерт за участі наших добрих друзів автора-виконавця В`ячеслава Купрієнко, викладача історії Технічного ліцею НТУУ "КПІ" Лілії Старікової, громадської організації «ЗДОРОВЕ ЛЮДСТВО» та центру всебічного розвитку "Артльорн".

Найкращою нагородою для усіх нас були радісні очі, привітні усмішки, веселий сміх та щасливі дитячі обличчя.

І звісно, ми не змогли залишити дітей без подарунків, які люб’язно допомогли зібрати небайдужі партнери нашої бібліотеки: видавництво» Фонтан казок», меценат і приватний підприємець В.І. Пономарьов.

Нехай шкільна пора для маленьких пацієнтів є лише мрією та надією на майбутнє. Але ж дитячі мрії повинні здійснюватись, хоча б в межах можливого і реального! Інакше слова, добро і милосердя, які ми часто чуємо і вживаємо, втратять усю глибину їх змісту. Милосердна людина ніколи не залишиться осторонь чужої біди, адже чужого горя не буває! Бо найсвятіше у кожного з нас – це наші діти, цвіт української нації і доленосне майбутнє нашої держави!