Головний детектив світу. Агата Крісті.

                                                                                                               «Людина сама  своїми руками 

                                                                                                  повинна  прокладати шлях у житті»     

Агата Крісті.

                                                                                                                                  

                                                                                      

15 вересня виповнюється 125 років з дня народження Агати Крісті (1890-1976).

  

   

 Англійську письменницю  вважають і «королевою детективу», і  «королевою інтриги», і «королевою загадок». Вона – в п’ятірці найвідоміших у світі авторів детективного жанру і найбільш публікованих митців за всю історію людства. Її перу належать понад 60 детективних романів, 6 психологічних романів, 19 збірок оповідань та 16 п’єс.  Книги А.Крісті видані тиражем понад  4 млрд. примірників і перекладені на 103 мови світу ( на 14 більше Шекспіра). Створені авторкою персонажі – детектив-професіонал Еркюль  Пуаро та, наділена дивовижною інтуїцією та спостережливістю,  Джейн Марпл із села Сент-Мері-Мід – завоювали величезну популярність, зайнявши своє місце поряд із такими героями, як Шерлок Холмс англійця А. Конан Дойла та Мегре француза Ж. Сименона.

   Життя, довжиною майже у півстоліття, подарувало їй безліч доріг, три ім’я, три заміжжя; вона написала десятки тисяч сторінок,  віддавши перевагу шуму столиці скромну стриманість робочих буднів, тиші саду, старому  будинку в Уоллінфорді та  вузькому колу  друзів.

   І хоч  сучасним ученим вдалося вивести формулу, завдяки якій кожна людина має  змогу вирахувати злочинця із перших сторінок  книг, проте великий  і постійний інтерес  у читачів незмінно викликають  її захоплюючі  й нетлінні  романи-головоломки.  Вона не вигадувала якогось особливого чи оригінального стилю. Але вміла зацікавити читачів, що рідко хто відкладав книжку, не дізнавшись, чим вона закінчиться.  Відомий усім вислів «Все геніальне – просто»  дуже влучно асоціюється саме із творчістю  леді-детективу.  Можливо, секрет  шаленого успіху А.Крісті  криється у тому, що її книги ніколи не бувають нудні, бо написані   перш за все для людей  і про людей. Ось чому хочеться читати і перечитувати ці детективні шедеври знову і знову!

   Усіх поціновувачів літератури детективного жанру і не тільки запрошуємо до нашої читальні  ознайомитись із виставкою «Детективна формула успіху Агати Крісті»  і  дізнатись багато нових та цікавих фактів про життя відомої письменниці. Кожен бажаючий  має змогу обрати свій улюблений роман, і  тим самим долучитись до світу класичного англійського детективу.

До історії гімну побідоносної нації

Пам`ятник М.Вербицькому у м. Яворів Лбвівської області.zik.ua

Гімн є святинею будь-якого народу. Його необхідно поважати і ставитися до нього з належним пошанівком. Скільки разів доводилося спостерігати, як зовні і внутрішньо перемінюються люди, за­чувши акорди батьківщини! Ми з трепе­том у душі слухаємо мелодію, яка зачіпає найпотаємніші струни душі. Композитор Валентин Сильвестров зізнається: «Це унікальний твір: гімн України, але в ньому є ознаки літургійного початку. У гімні затонула якась пам'ять про літургію, про всеношну. У цьому простому наспіві немов дме вітер, немов гілки дерев співають».

   Гімн нашої держави створено двома синами розділеної імперіями України. Ця пісня, яку вже Іван Франко та Леся Українка визнавали символом держави, немов, веселка поєднала наддніпрянців і галичан. У 1863 році Пантелеймон Куліш писав: «Заспіває наш брат за  Дунаєм або під Полтавою, а ві Львові  і в Бескидах голос лунає. Застогне Галицька Русь під Карпатами а понад Дніпром у  людей серце болить».

   Музична редакція гімну офіційно ухвалена Верховною Радою 15 січня 1992 року.  Текст гімну затверджено відповідним Законом аж 6 березня 2003 року. Історія українського гімну - яскраве уособлення долі бездержавного народу. Адже текст гімну створено давно — понад 150 років тому  — на початку осені 1862 року. І такий довгий та тернистий шлях до визнання!

   А все починалося з вечірки у Павла Чубинського, знаного етнографа, фольклориста  та поета. У помешканні Чубинського з’явились сербські студенти, що навчались у Київському університеті. Вони виконали патріотичну пісню, в якій згадувався цар Душан, і в приспіві були слова: «Срце биє і кров лиє за свою слободу».

   Чубинському так запали у душу ці слова, що він тут-таки усамітнився в іншій кім­наті, а через півгодини вийшов з готовим текстом «Ще не вмерла Україна». Слова автор проспівав на сербський мотив.

   Є підстави вважати, що на Чубинського мала вплив мазурка: «Єще Польска нє згінєла...» Це так званий марш Домбровського, який був доволі популярний серед поневолених народів. Наприклад, твір, що згодом став гімном, — «Гей, словаки!» — словацький поет Само Томашек написав під впливом польського тексту.

   Чубинський сповна  розплатився за свій патріотизм.  Уже 20 жовтня 1862 року,буквально через кілька тижнів після створення слів «Ще не вмерла Україна», Чубинського за «вредное влияние на умы простолюдинов» було заслано  В Архангельську губернію. Отож автора слів майбутнього гімну погнали етапом на північний схід, а сам текст помандрував на захід – до Львова. «Ще не вмерла Україна» вперше опубліковано у грудні 1863 року в четвертому номері львівського журналу «Мета».  Вірш помітили. Слова брали за живе, ворохобили і навіювали думки про самостійне національне існування.

   Знаний композитор священик Михай­ло Вербицький написав до тексту музику. Ноти надруковано 1865 року. А перше виконання твору «Ще не вмерла Україна» як гімну відбулося 10 березня 1865 року у Перемишлі як завершальний номер концерту, присвяченого Тарасові Шев­ченку (диригував Анатоль Вахнянин).

«Патріотична пісня», як її тоді при­йнято було називати,   стає державним гімном УНР та ЗУНР. Поряд із «Вічним революціонером» - «Ще не вмерла Україна» у виконанні хору Стеценка лунала під час Акту Злуки. 1939 року твір «Ще не вмерла Україна» затверджено гімном Карпатської України.

   Можна вважати, що Михайлові Вер­бицькому, 200-річчя від дня народження якого святкуємо цього року, випала щас­лива доля. От написав чоловік музику до однієї пісні — і прославився навіки! Насправді йдеться про талановитого музиканта, який виховувався на творах Гайдна, Моцарта, Бетховена, а також Максима Березовського та Дмитра Бор­тнянського, здобув ґрунтовну музичну освіту у кваліфікованих викладачів. Ми­хайло Вербицький любив гітару, і його гітарні твори свого часу здобули широку популярність у галицькому домашньому музикуванні. Від 1840 року Вербицький занурюється у стихію релігійної музики: пише повну Літургію для мішаного хору, створює багато інших церковних ком­позицій. Він — автор численних музич­них номерів для українських театраль­них вистав. І, нарешті, його музика на текст Івана Гушалевича «Мир вам, брат­тя, всі приносим» став гімном Галичини під час Весни народів 1848-1849 років. Протягом цього періоду своєї творчості Михайло Вербицький наче дозрівав до написання музики для твору, який у май­бутньому стане державним гімном. І тут немає випадковості, а радше — законо­мірність.

   Було б перебільшенням вважати, що автора музики державного гімну сьогодні не пошановано. Пам'ять про Михайла Вербицького живе у селищі Стрілки Старосамбірського району, де він був на цер­ковній службі. Нині там відбуваються фестивалі духовної музики імені отця Вербицького. На храмі святого Євстахія встановлено меморіальну дошку. У селі Млини (тепер — Польща) на могилі ком­позитора посвячено пантеон. У Яворові на Львівщині Михайлові Вербицькому встановлено пам'ятник, його іменем на­звано місцеву музичну школу. Є вулиця його імені й у Львові. У Явірнику Руському (Перемишль) відкрито меморіальну до­шку на дзвіниці храму, в якому був парохом отець Михайло.

   Станіслав Людкевич зазначав: «Вер­бицький для нас є не тільки музикантом, а й також символом нашого національ­ного відродження в Галичині». Компо­зитор помер відносно молодим — у 55 ро­ків — літньому віці, на піку творчого злету. На його могилі у 20-х роках XX сто­ліття поставлено пам'ятник, де у верхній частині по боках — два нерозквітлі бутони. Символ того, що не до кінця розквітнув його талант...

Ігор Гургула

Джерело: газета "Літературна Україна"№31(від 20 серпня 2015 року)

Війна в людському вимірі

2 вересня виповнилося 70 років, як завершилася Друга світова — найглобальніший у ХХ столітті планетарний конфлікт, який зачепив дві третини держав, що існували.

Українці тоді воювали в різних арміях: хтось — у радянській, хтось — у польській, французькій чи англійській. Безповоротні втрати України історики оцінюють у 8 мільйонів людських життів. Замислитися тільки: 8 мільйонів світів, що згасли назавжди, не пустивши коріння… Бо крім планетарного, цивілізаційного, національного вимірів Другої світової, є вимір найголовніший — у людських долях. Надто багато міфів і стереотипів створила тут радянська історіографія: зокрема про єдиний порив духу проти ворога, який начебто охопив усіх українців.

«Зовсім ні, — зауважує рівненський історик Андрій Жив’юк. — Більшість вихідців із Західної України, яких мобілізували до Червоної армії, виявлялися «неблагонадійними», тож до них, як правило, застосовували найвищу міру покарання — розстріл. Проблема чоловіків, які спробували життя «під Польщею», полягала в тому, що вони були носіями інших цінностей, ідеалів, іншого світогляду і, звісно, не могли вистрибнути із себе». Як, приміром, червоноармієць Андрій Жив’юк, подвійний тезка історика і, як і він, уродженець давнього Дерманя — малої батьківщини Уласа Самчука. Андрій відслужив у польській армії й працював на заготівельній базі. Якось на престольне свято не вийшов на роботу. За це нова влада (на календарі був 1941-й) засудила його на три місяці позбавлення волі. Тим часом розпочалася війна. Тож Андрія призвали в Червону армію, а невдовзі заарештували за зраду батьківщини і засудили до розстрілу. Від моменту арешту до виконання вироку минуло… 13 днів!

У справі, яку знайшов в архіві тезка-односелець, таке об∂рунтування: «Вихваляв життя в капіталістичних країнах, у польській армії, де служив раніше, казав, що червоноармійці ходять голодні, а сплять, як свині, що воювати їм нічим, бо командири про це не дбають. Якщо доведеться, то стрілятиму не в німців, а в своїх командирів. Радянський Союз — не моя країна, моя країна — Польща». Звісно, що після цього очікувати на інше покарання не доводилося.

Андрія Жив’юка реабілітували в 1996-му, підкинувши роботу історикам...

Тож нові покоління істориків теж матимуть чимало простору для досліджень цієї війни у різних вимірах. Насамперед у людському.  Молюся тільки, щоб не переросла вона у третю світову і щоб вимір цей був не таким глибоким.

  Джерело: газета "Урядовий кур`єр" Війна в людському вимірі

У Києві за читання у тролейбусах будуть давати проїзні

У тролейбусі. Для участі в конкурсі потрібно сфотографуватися за читанням улюбленої книги. 

Головна вимога конкурсу – щоб книга була не в електронному вигляді, а в друкованому

Транспортники столиці вирішили повернути моду на читання в транспорті. Вони пропонують сфотографуватися за читанням книги і отримати за це безплатний проїзний! Такий незвичайний конкурс під назвою "Отримай проїзний за селфі в наземному транспорті" з першого вересня запустили в "Київпастрансі".

Читаємо в тролейбусах. Щоб взяти участь у конкурсі, потрібно зробити своє фото за читанням улюбленої книжки, наприклад, в трамваї, тролейбусі, автобусі, фунікулері або міськелектричці, викласти його на своїй сторінці в соціальних мережах і зробити посилання на КП "Київпастранс".

"Головна вимога конкурсу: щоб книга була не в електронному вигляді, а в друкованому. Взяти участь можна буде до 27 вересня, а вже наступного дня, шляхом електронної лотереї, будуть визначені п'ять переможців. Вони й отримають проїзні на жовтень на три види транспорту. Основна мета конкурсу – популяризувати читання паперових книг", – розповіли "Сегодня" в "Київпастрансі".

Відродити любов до читання друкованих книг в КП планують і ще одним незвичайним проектом під назвою "Книгобус": для цього, спільно з одним з київських благодійних фондів, транспортники планують переобладнати під бібліотеку цілий пасажирський автобус, поставивши в ньому книжкові полиці і зручні дивани.

Проект хочуть запустити в середині вересня. "Планується, що "Книгобус" курсуватиме по міських вулицях цілий рік, зупинятиметься біля шкіл і в парках. У планах – стенд з електронною бібліотекою, де кожен зможе завантажити улюблений твір, проведення літературних читань, зустрічі з письменниками, майстер-класи та кіносеанси. Також хотілося б зробити в автобусі місце для фотосесій – наприклад, на фоні величезного капелюха чаклуна з "Гаррі Поттера", – розповіли організатори проекту.

І в метро. Прочитати безкоштовно книгу можна і в столичній підземці: у вестибюлях станцій метро "Політехнічний інститут" та "Золоті ворота" працює буккросинг (можливість безкоштовно взяти книгу, але потім повернути), а недавно тут пройшла незвичайна фотовиставка читаючих в підземці. Автор фото, киянка Анастасія Бондаренко, майже рік фотографує людей, які читають книги в метро. У колекції дівчини близько 500 знімків, а до кінця року вона планує доповнити фотоколекцію аналітикою. "Розіб'ю книги, які читають кияни, по тематиках, авторах, мовах, віку читаючих, національності та статі. Можливо, складемо графік або діаграму, а потім – організую виставку. Найбільше в метро мене вразив дідусь, який читав книгу з комп'ютерного програмування і стильна дівчина, яка читала... Біблію", – розповіла нам Анастасія.

Джерело: газета «Сегодня»

Автор фото: Вiталiй Лазебник, "Сегодня"

Омріяне свято починається тут!

 «Літо збігло, як день, із невлежаного туману вийшов синьоокий, золоточубий вересень. Він причепив до свого бриля червоний з вологістю кетяг калини й нитку бабиного літа, заглянув до нашої школи, завзято вдарив у дзвін та й пішов поміж садами в степи крутити крила вітряків»

 (М. Стельмах).

Ось так неквапливо, але цілком закономірно вступила в свої права чудова й замріяна осінь, яка багата на традиційні та народні свята. Найперше і одне з найголовніших свят, що замайоріло на календарі – Першовересень. Саме цього дня тисячі школярів в усіх куточках України крокували на найважливіше у своєму юному житті «професійне» свято — "День знань". Та, на жаль, є багато дітей, які тільки сподіваються переступити шкільний поріг, одягнути шкільну форму, зустріти своїх однокласників і сісти за свою рідну навчальну парту. Не всі діти мають добре здоров’я і безхмарне дитинство, часто на долю маленьких людей випадають не дитячі випробування. То ж нашою бібліотекою спільно з бібліотекою ім. М.Реріха ініційовано проведення благодійної акції «У вересневих променях дитячих мрій!» у спеціалізованій лікарні «Охматдит».

В актовій залі відбувся святковий концерт за участі наших добрих друзів автора-виконавця В`ячеслава Купрієнко, викладача історії Технічного ліцею НТУУ "КПІ" Лілії Старікової, громадської організації «ЗДОРОВЕ ЛЮДСТВО» та центру всебічного розвитку "Артльорн".

Найкращою нагородою для усіх нас були радісні очі, привітні усмішки, веселий сміх та щасливі дитячі обличчя.

І звісно, ми не змогли залишити дітей без подарунків, які люб’язно допомогли зібрати небайдужі партнери нашої бібліотеки: видавництво» Фонтан казок», меценат і приватний підприємець В.І. Пономарьов.

Нехай шкільна пора для маленьких пацієнтів є лише мрією та надією на майбутнє. Але ж дитячі мрії повинні здійснюватись, хоча б в межах можливого і реального! Інакше слова, добро і милосердя, які ми часто чуємо і вживаємо, втратять усю глибину їх змісту. Милосердна людина ніколи не залишиться осторонь чужої біди, адже чужого горя не буває! Бо найсвятіше у кожного з нас – це наші діти, цвіт української нації і доленосне майбутнє нашої держави!

І молодую, і в літах тебе прославили в віках

Україна  - золота, чарівна сторона! Земле рясно уквітчана, зеленню закосичена.  Скільки ніжних поетичних  слів придумали люди, щоб висловити гарячу любов до краю, де народилися й живуть!

Україно!
Ти для мене книга
Прабатьків моїх, Спадщина
слов’янська, Дніпрова,
З Мазепи, з Веделя.
Ти втішаєш і хвилюєш,
Ти з колін підносиш –
Для людей,
Для життя,
Для хліба,
Для краси.

                                      І. Сеник

         У глибину століть сягає історія нашого народу, переплетена життями і долями не одного покоління українців. То ж недаремно найважливішим, національним святом є День Незалежності,  який в Україні прийнято відзначати 24 серпня. Цього року наша держава стала старшою, мудрішою, виваженішою на 24 роки. Та сьогодення потребує від України мужності й відваги, стійкості й нескореності, витримки й терпіння. А від людей, яких вона зростила, напувала чистими водами, годувала духмяним хлібом, вимагає  здатності до подвигів в ім’я  збереження  Незалежності.  Україна стала матір’ю для людей різних націй і народностей, дала путівку у життя  мільйонам людей. Всі ми різні, але коли ми в єдиному пориві то нам усе під силу!

        Зважаючи на час випробувань у нашій державі, ми, українці, єднаємось і духовно міцніємо, поринувши в життєдайну красу поетичного слова.

       Наша країна  виколисала таких велетнів духу й пера, як Г.Сковорода,Т.Шевченко, І.Франко, В.Винниченко, О.Довженко, О.Гончар, І.Котляревський. Цей перелік можна продовжити й іменами наших сучасників, зокрема, Л.Костенко, В.Шевчук, Е.Андієвська. Усі ці видатні особистості народились і зростали в різних куточках України, проте свої  серця віддали рідній землі  та  подарували прекрасні плоди своєї творчості людям. І своїм прикладом навчають любити  свою Батьківщину, бо «Всі ми різні, але ми разом».

       Саме під такою назвою  в нашій бібліотеці  відвідувачі можуть здійснити мандрівку за допомогою літературної карти України. Маршрут подорожі обирають читачі, від півночі й до півдня, від заходу й до сходу. Найбільш охоче літературну карту відкривають юні відвідувачі. Тут в нагоді їм знадобилися знання з шкільних предметів , як література, історія, географія. Дітлахи користувались інформ – досьє письменників і поетів,  які  заздалегідь підготовили працівники бібліотеки. Вони доповнювали корисну інформацію цікавими фактами з життя  і творчості майстрів пера. До речі, на виставці представлені найвидатніші твори літераторів, з якими можна детальніше ознайомитись  у читальному залі  чи взяти до дому.

Ще раз вітаємо усіх українців зі святом!

ЗИЧИМО  МИРУ, ЗЛАГОДИ, НАТХНЕННЯ І НЕХАЙ СЛОВО Й НАДАЛІ ОБЕРЕГАЄ Й НАДИХАЄ, ОКРИЛЯЄ І ОБЄДНУЄ ЗАРАДИ СПІЛЬНОЇ МЕТИ – ВІРИ У НЕОСЯЙНЕ МАЙБУТНЄ УКРАЙНИ!

Синьо-жовтий стяг – провісник незалежності

             Під синім небом України
              Зазолотилися жита, 
              У чулім серці воєдино
              З`єдналася палітра та.
                                                Бо це дано нам споконвіку -
                                                 Від пращурів жива яса -
                                                 Душею, що не любить крику,
                                                 Єднати землю й небеса.

                                                                              В.Крищенко

Щорічно 23 червня відзначається день Державного Прапора України.

Державний Прапор України - стяг із двох рівновеликих горизонтальних смуг синього і жовтого кольору. 

Українська національна традиція символічного відображення світу формувалася упродовж кількох тисячоліть. Використання жовтого та блакитного кольорів (з різними відтінками) на прапорах України-Русі простежується від прийняття християнства. Згодом ці два кольори набувають значення державних.

У середині XVII ст., після приєднання Гетьманщини до Російської держави, набувають поширення блакитні (сині) полотнища із золотими або жовтими зображеннями хрестів та інших знаків. З часів козаччини жовто-блакитне поєднання кольорів поступово починає домінувати на українських хоругвах, прапорах і клейнодах.

Після того, як перервалася традиція козацької символіки, тривалий час в Україні, яка перебувала у складі Російської імперії, питання про національні символи не піднімалося.

Першу спробу створити жовто-блакитний прапор з двох горизонтальних смуг приблизно такої форми, як тепер, здійснила Головна Руська Рада (орган, який представляв національний рух українського населення Галичини), яка почала боротьбу за відродження української нації. У червні 1848 року на міській ратуші Львова вперше був піднятий жовто-блакитний прапор.

Поштовхом до поширення жовто-блакитної символіки стала Лютнева революція 1917 р. в Росії.

22 березня 1918 Центральна Рада прийняла Закон про Державний прапор республіки, затвердивши жовто-блакитний прапор символом Української Народної Республіки. 13 листопада 1918 синьо-жовтий прапор став і державним символом Західно-Української Народної Республіки. Він був затверджений на Підкарпатській Русі, а в 1939 - в Карпатській Україні. У період 1917 - початку 1919 рр.. синьо-жовтим прапором користувалися в Україні і більшовики.

Синьо-жовте поєднання кольорів остаточно оформився як едінонаціональное на початку XX ст. Символами України в новітньому їх трактуванні є безхмарне небо як символ миру - синій колір, і стиглі пшеничні ниви як символ достатку - жовтий колір.

24 серпня 1991 відбулося проголошення Акта про незалежність України, і над будинком Верховної Ради піднявся синьо-жовтий прапор.

У серпні 2004 року Президент підписав Указ № 987/2004 про встановлення Дня державного прапора України, який святкується щорічно 23 серпня. До цього День державного прапора святкувався тільки в Києві на муніципальному рівні.

(Цікаву версію щодо походження синіх і жовтих кольорів висунув історик і мовознавець зі Львова Б. Якимович. На його думку, слово \"хохол\" монгольського походження і складається з двох частин: «хох» - синій, блакитний, небесний, «улу» (юлу) - жовтий.)

Джерело: www.dilovamova.com

Саме до цього важливого державного свята наша бібліотека провела день інформування «Пшениця золота під голубим склепінням неба».

Відвідувачі  змогли ознайомитись із книжково-ілюстративною виставкою «Знак волі, знак слави – наш символ державний».

Також бібіліотекарі підготували для читачів історичний огляд-екскурс «Відроджена святиня – знамено України».

 

 У наш час державний стяг майорить по всій Україні. На будинках, у транспорті, на автівках, вікнах та балконах квартир, символічними кольорами прикрашені мости і магазини. Навіть на відпочинку українці не забувають позначити приналежність до своєї нації.

Але виявилось, що більш за все прапори потрібні саме в зоні неспокою, зоні бойових дій.

«Прапор на фронт». Пошито і урочисто передано військовослужбовцям 72 –ї бригади 30 прапорів

За підтримки депутата Київської ради  депутата  Київської міської ради - Миколи Негрича  наша бібліотека разом з бібліотекою імені Миколи Реріха провели акцію "Прапор на фронт", в ході якої було  пошито 30 прапорів для бійців 72-ої бригади. А щоб наші земляки па`мятали про рідне місто ми провели акцію «Послання захиснику». Із самими найщирішими побажаннями прапори були урочисто передані військовослужбовцям в зону АТО нашим добрим другом, талановитим бардом В’ячеславом Купрієнком.

P.S. Натомість бібліотека  на Кавказькій  отримала  прапор із побажаннями від  бійців 72-ої бригади! Дякуємо хлопці! Повертайтеся живими!